Немає більш «кавового» міста в Україні, ніж Львів. Тут її п’ють завжди і усюди, зробили ароматний напій справжнім символом і навіть запах галицького центру у нас асоціюється з кавою. Чому ж цей напій такий популярний саме у Львові? Які причини того, що саме тут напій отримав таку всеосяжну любов?
Історія львівської кави: з чого все почалося?
Про каву знав і Богдан Хмельницький, і гетьман Пилип Орлик, який називав її “каффа”. А автор “Діяріуша” Яків Маркович у XVIII ст. згадував про напій “кагве”.
Ще у 16-му столітті окремі львів’яни пили каву. Це були мешканці вірменського кварталу. А також ті турецькі купці, які мали своє представництво на території нинішньої вулиці Староєврейської. Але це явище не було масовим і звичайні мешканці середньовічного Львова не вважали каву чимось потрібним чи особливим.
Проте, справжній «бум» на каву почався дещо пізніше. У 17-му столітті турки, завоювавши значні землі європейських територій, привезли з собою каву. Напій так полюбився людям, що одна за одною почали відкриватися кав’ярні. Львів не став винятком. Ще у 1685 році міг бути відкритий перший прообраз кав’ярні. Точну дату сказати досить складно, адже у деяких містах, наприклад, у Кам’янці-Подільському вони з’явились ще раніше.
Історики кажуть, що Юрій-Франц Кульчицький насправді не «привіз» каву до Львова, а зробив цей напій більш солодким, м’яким, додав вершки і пізніше навчив людей пити каву з десертами. Кульчицький додав до кави мед, за що його полюбили жителі Відня. До Львова відомий галичанин приїздив уже навіть в зеніті слави, його ім’я стало стійко асоціюватися з кавою. Кажуть, що перед смертю Кульчицький дуже хотів потрапити до Львова, але не міг через стан здоров’я, тому делегував у місто своїх дітей.
Львів’яни дізналися про каву завдяки Юрію-Францу Кульчицькому, але спочатку нею могли ласувати лише багаті міщани. Адже вона була досить дорогою. Її могли собі дозволити лише справді заможні люди. Ті, хто був біднішим фальсифікували напій, замінюючи його на смажену пшеницю, жолуді чи горох.
Звісно, підсолоджувати каву теж чимось було потрібно. Ті, хто мав кошти, міг собі дозволити грудочку цукру. Для процесу пиття кави цукор тримали між зубами і цідили крізь нього каву. Цукор тримали у спеціальній скриньці, яку замикали на ключик.
Кажуть, що каву подавали відразу у ліжко, адже вважалося, що підійматися з ліжка на голодний шлунок не дуже добре. Таку пораду давали лікарі. Особливо любили каву жінки. Вони брали з собою напій навіть у церкву. І після причастя могли випити кави, щоб відігнати злих духів.
Проте перша кав’ярня у Львові відкрилася у 1829 році. З тієї пори кава стала справжнім магічним напоєм, з яким львів’яни не розлучаються до цього часу.
Кавове життя львів’ян
Літературознавець з Галичини Євген Пеленський писав, що у Львові люди звикли до активного товариського життя. Вони ходять не лише у розкішні церкви, але й в «каварні» та ресторани. І там вони шукають собі найулюбленіше місце і почуваються краще, ніж вдома.
Після відкриття першої кав’ярні у Львові ці місця стали справжніми осередками для митців. Тут збиралися художники, письменники, вони зустрічалися, творили, навіть вигадували якісь нові течії. Тут творилися цікаві історії, писалися неймовірні оповідання і п’єси. Кожен, хто приходив у кав’ярню ставав учасником чарівного дійства.
Монтеск’є казав, що каву у Львові готують по-особливому. І тому вона сприяє тому, що пробуджується розум і дух.
У Львові пили переважно «білу» каву. До неї додавали молоко і підсолоджувачі. А під час пиятик подавали звичайну чорну каву. Військові мали звичай споживати каву після того, як пообідають і запалять цигарку. Подавали каву у філіжанках.
Для того, щоб правильно заварити каву, потрібно було мати певні спеціальні уміння. Тому у багатих львівських родинах була служниця, яка займалася виключно заварюванням кави.
Богдан Лепкий казав, що звичай споживання кави був у всіх родинах Львова. Її робили в три поверхи: спочатку чорну каву, тоді білу сметанку, а до неї подавали булку.
У позаминулому столітті у Львові існували традиції споживання кави на віденський «манер». До філіжанки кави подавали аж три склянки дуже холодної води. Були кав’ярні виключно для чоловіків. Хоча у різноманітних вишуканих цукернях і кав’ярнях було чимало панянок різного віку і статусу. Коли ж пані приходила у виключно чоловічу кав’ярню, то це могло викликати навіть занепокоєння, адже переважно там збиралися люди за інтересами.
Уже на початку минулого століття кав’ярні були місцем не для всіх. Це вжалося закладами класу люкс. Адже були вони переважно для заїжджих людей, багатіїв, журналістів. Наприклад, у літньому павільйоні цукерні Вольфа збиралася «золота молодь», тут було чимало вишуканих жінок. А от дерев’яні каварні приваблювали повій, які могли навіть шокувати вишукану публіку своїм зовнішнім виглядом.
Кажуть, що справжній львів’янин пив невелику філіжанку каву протягом 40-ка хвилин. Хто випивав швидше вважався нельвів’янином.
Під час Першої світової війни у каварнях Львова було дуже неспокійно. Тоді ж почали подавати каву без цукру, адже він був дефіцитним. Цукор до кави можна було принести із собою. 12 серпня 1920 року у кав’ярні однієї з львівських ресторацій клієнт отримав подвійну порцію цукру. Відразу ж каварню покарали на 20 марок. Тоді, до речі, не подавали і лимон. Замість нього радили додавати ревінь.
Львівські каварні були невимовно чистими, акуратними, тут сиділи за столиками ділові і чудові люди, які читали газети і думали про своє. Кожен мав своє місце. Якщо приходив хтось сторонній, то на нього дивилися з подивом.
Після приходу радянської влади зник дух каварень. Замість них з’явилися «чайні», які були брудними і де подавали лише чай. Лише на початку 60-х кав’ярні почали відроджуватися. Спочатку відкрили каварню на вулиці Дорошенка. А далі була відновлена кав’ярня на площі Міцкевича. До закладів почали ходити інтелігенти, студентство, вони стали виходити з підпілля.
Зараз кав’ярні – це символ Львова. Їх дуже багато, а вулиці міста буквально просякнуті ароматним напоєм. Кава – це душа Львова, його серце і неймовірна особливість.
Більше про цікаві факти з історії міста читайте в розділі “Історія Львову“.
